Екскурсія на підприємство "Лата"

У понеділок, 26 березня, учні 8 та 9 класів Чишківської ЗОШ І-ІІІ ст . разом з вчителями Проць О.Ю. і Щурко Л.Б. взяли участь у проекті Давидівської ОТГ по раціональному використанню вторсировини.  Було проведено екскурсію на поліграфічне підприємство " Лата" с. Давидів.

Великодній конкурс

Разом з ученицями 8 класу з допомогою Рідкої О.А. підготували композицію  "Ми кривого танцю йдемо"на конкурс до Великодня. Особливо гарними вдалися ляльки- мотанки.

Конкурс "Люди мого краю"

Конкурс "Люди мого краю" - робота учениці 9 класу Сокіл Юлії.

З вірою в Україну.

Час невпинний та невблаганний. Проходить все. Навіть людське життя на фоні історичних реалій є лише однією миттю. Але іноді й вона може бути настільки яскравою, що освітлює все довкола. Такими світочами можуть бути ,здавалося б ,лише відомі особистості. Та не тільки вони. Ось один із подібних випадків.

Кажуть, що людина сама обирає собі долю. Але іноді буває зовсім навпаки – доля обирає людину. Так сталося  і з уродженцем с Торки(сьогодні це Польща) Дмитром Васильовичем Яремцьом. Народився він у 1921 році на самого Дмитра,отже приніс собі ім’я. У нелегкий час довелося йому зростати. Юність припала на лихоліття війни. Як і багатьох інших односельчан його мобілізували до польської армії. Підчас боїв потрапив в оточення, а потім до німецького полону. Надалі   все життя приховував цей факт, побоюючись звинувачень у співробітництві з окупантами. На всі запитання про те, де знаходився в цей період, відповідав, що був контужений, втратив пам’ять, а коли  прийшов до себе, -  просто добирався додому.

Та і повоєнні роки були не легшими : прихід Червоної армії, примусова депортація, колективізація. Його родина була виселена спочатку під Городок, а потім дісталася в село Ганьковичі Мостиського району. Там освіченого молодого чоловіка призначили головою сільради. Посада ця була дуже складною. Потрібно було виконувати розпорядження влади, наказували слідкувати за односельчанами і в той же час пильно наглядали за ним. Навідувалися до голови і повстанці, котрим вся сім’я щиро співчувала. Окрім інформації партизани потребували продуктів. Тому із сільських складів треба було вділити долю і для них. Часто вдома навіть пекли їм хліб. Здебільшого займалася цим сестра. Не вся родина це схвалювала. Їх вуйко, випускник Гарвардського університету, говорив, що молодь марно ризикує своїм життям, а це приведе лише до того, що знищать цвіт української нації, до масових жертв.    

Хоч намагалися робити все  цілком таємно, але хтось доніс на них. Енкаведисти заарештували Дмитра і його сестру Катерину. Родичі згадують про жахливий момент арешту. В хаті та на подвір’ї  перевернули все, шукаючи доказів вини. Сіно, солому кололи багнетами, довгими загостреними дротами. Навіть в стайні та стодолі, які мали зацементовану підлогу,  повністю розбили бетон.

 Затриманих перевезли до Львова і утримували в тюрмі на Лонцького. Допити були страшними і кривавими. Донька п. Дмитра Наталія Кобрин пригадує як дивувалася покрученим, потворним нігтям на руках батька. «Якби ти знала скільки під них було запхано голок, скільки їх ламали дверима, ти б не питала нічого. Як я витримав – не знаю. Але я нікого не видав. Били, знущалися, кидали на землю, знову били, тепер вже ногами, мочилися зверху. Одна з камер була оббита матрацами для того щоб туди не долинало жодного звуку. Так в`язень взагалі втрачав відчуття часу та реальності. Кидали в карцер – холодний мішок, де не можна було ні сісти,ні встати.  Та найнестерпнішим була вода, що краплина за краплиною капала просто на голову і зводила з розуму людину».

Один- єдиний раз сталося диво. В тюремному коридорі він зустрівся з сестрою . Його вели на допит, а її – в камеру. Кажуть, що такого просто небувало, щоб заарештовані по одній справі могли спілкувалися. А тут таке – чи чийсь недогляд, чи навмисне. Катерина лише встигла крикнути : «Дмитре, проти мене свідчив Длябога». Це був їх знайомий. Тут конвоїр вдарив її по голові, вона впала і це була остання їхня зустріч. Про подальшу її долю нічого невідомо. Вона пропала у тому казематі. Можливо була однією з тих нещасних, кого вивозили з тюрми машинами, з котрих по дорозі капала кров. Говорили,що ті машини їхали до соляних копалень далеко за межі Львова, куди просто викидали тіла замордованих «визволителями» бранців.

За вироком трійки Дмитро був засуджений до 25 років ув’язнення, які відбував у таборі Інта на Воркуті. Згадував про момент прибуття в’язнів до табору після тривалого переїзду товарними вагонами. Політичних планували розмістити поміж «битовиками»: злодіями,вбивцями та іншими рецидивістами. Але вони відмовилися в такому випадку навіть виходити з вагонів. Їм погрожували розстрілом. Але отримали відповідь, що їх, у випадку згоди, все одно чекає смерть. Адміністрація табору змушена була пристати на вимогу політичних і поселити їх окремо.

   Працював він електриком на шахті, виконуючи важку, небезпечну, а часом і непосильну роботу, яка підірвала його здоров’я. Звільнився з місця відбування покарання у 1956 році. В Чишках  опинився тому, що довідався про те, що тут живе багато людей з його рідного села Торки. В селі його приписувати не хотіли. Тому він певний час навіть працював радгоспі на невигідних для себе умовах, лиш би не вигнали звідси. Коли перейшов працювати на Винниківську тютюнову фабрику – стало дещо краще.

 Але доля готувала інші випробування. Одружився він з такою ж землячкою та патріоткою, як і сам. Ще до виселення вона зустрічалася із юнаком на ім`я Володимир Залітач. Молоді люди покохали один одного,  планували одружитися. Та обидвою були бідними. Вирішили, що  Володимир поїде на заробітки, а Марія його чекатиме. Та не так сталося. Виселення. Злидні. Вона чекала на судженого довго. Та зрештою дала згоду на одруження з Дмитром, якого всі знали як доброго і надійного чоловіка. Жодних звісток про Залітача не було надто довго. Дехто подейкував, що той давно загинув. За дивним збігом обставин, саме в день весілля прийшов лист, в котрому йшлося про те, що він зумів зробити непогану кар`єру(редактора однієї з польських газет) та заробив достатньо грошей. Лист потрапив до рук матері нареченої, яка вирішила його приховати, щоб не піднімати бурі. Про це стало відомо лише згодом, коли в молодих вже булла своя родина. Залітач навіть приїжджав відвідати Чишки, пересилав примірники своєї газети знайомим.

А родину Яремцьо знову спіткало горе -  невиліковно захворіла дружина. Він залишився сам з малими дітьми. Потрібна була надійна допомога. Такою виявилася друга дружина Люба. Вона не полишила свого чоловіка навіть тоді, коли важка хвороба не дозволила йому пересуватися. Та мужній чоловік і далі не здавався. Навіть лікарі дивувалися як може людина в такому стані продовжувати тренувати м‘язи і навіть, хоч на секунди, але заставляти себе вставати.

Необхідно розповісти ще про один епізод з життя , про котрий згадують односельчани. На перших виборах в час після проголошення незалежності, прізвище пана Дмитра не внесли до списку тих, кого слід відвідати зі скринькою. Серед спостерігачів був чоловік зі східних областей, котрий зацікавився кого це треба додавати до  списку. Коли помилку виправили, члени комісії були вражені. В післяобідній час господар, який навіть снідати  не захотів, одягнений у святкову вишиванку сидів край столу і з тремтячими руками готувався виконати важливий обов’язок – проголосувати за незалежну Україну.

Урок до 100-річчя бою під Крутами

30 січня у Чишківській ЗОШ І-ІІІ ступенів пройшов семінар учителів історії Давидівської ОТГ. Відкритий урок у 10 класі "Бій під Крутами" підготувала і провела Проць О.Ю.
Урок проведено у формі гри- реконструкції. Учасниками бою були восьмикласники, інструкторами - десятикласники під керівництвом вчителя.  Сам бій видався досить активним та короткочасним. Команда "червоних" була більш винахідливою і кмітливою, тому швидко здобула пра пор противника і перемогла. Видається, що у памяті учнів назавжди залишаться те, про що вони дізналися при підготовці до уроку.


КОНСПЕКТ  ВІДКРИТОГО УРОКУ.

Вчитель  Доброго всім дня. Ми раді вітати гостей сьогодні у нашій школі. Як ви вже напевне зрозуміли урок сьогодні буде нетрадиційним. Хочемо спробувати провести урок – реставрацію однієї з найтрагічніших сторінок в історії України – бою під Крутами. Та й дата нашої зустрічі не випадкова : лише вчора виповнилися її  100-літні роковини.

Представляю учасників дійства : найперше це учні 10 класу – вони, як більш обізнані з подіями, будуть виконувати роль інструкторів та 8- класники – головні дійові особи. Вони сьогодні поділені на дві групи : «червоні», котрі будуть представляти уявні сили більшовиків  і «жовто-сині» - захисники УНР.

10 -класники.

Учень: Ми вивчили чимало матеріалів присвячених подіям початку минулого століття. Січень 1918 позначений важливими подіями у  вітчизняній історії. : 29 січня 1918 року  з’являється нова сторінка, щедро полита молодою кров’ю , назва якої – Крути!

Учень : Крути – це великий перелом на межі двох століть. Ми вчитуємось у цю сторінку історії. Читаємо і не розуміємо: чому так сталось? Чому ніхто не помітив у той радісний час визволення України, що на нашу землю насувалась чорна тінь?

Учень: А вороги  не спали. Більшовицька Москва проголошувала інтернаціональні гасла, а насправді готувала армію і зброю для війни з Україною. Світова історія знає багато жертв в ім’я ідей, але аналогічної Крутам не було.

 Учень:  29 січня 1918 року біля невеличкої станції Крути на Чернігівщині сталась трагедія, яка сколихнула, пробудила всю державу. У цей день жменька юнаків у нерівному бою віддала своє життя, але відстояла честь Вітчизни…   Цієї станції немає на картах . Загубилась вона серед дрімучих борів на північному сході  України.

Перегляд відео ролику :»Памяті героїв Крут»

Учень:  Російську імперію 1917 року  потрясли революційні події : відбувся державний переворот, імператор зрікся престолу і передав правління державою Тимчасовому буржуазному уряду.  За владу  в Петрограді боролися різні політичні сили. У листопаді її захопили більшовики на чолі з Леніним.

Учень: Більшовицька Росія не змогла змиритися зі створенням Української держави.  Cтановище ускладнювалось тим, що Центральна Рада, якій належала влада в Україні, зволікала з вирішенням багатьох надзвичайно важливих, термінових питань. Саме цим скористались більшовики, щоб проголосити в Україні радянську владу. Більшовики почали збирати великі військові сили і рушили до Києва…

Учень: Зупинити небезпечного ворога було нікому. Саме тому на станцію Крути, яка була воротами до Києва, прибув нашвидкуруч зібраний загін юнаків під командуванням сотника Омельченка. Загін складався із гімназистів 6, 7, 8 класів. Саме вони і спробували перепинити шлях радянським військам.

Звернення зачитує уч 8 класу – Набит Т.

Звернення «До українського студентства»:
11 січня 1918 р.

«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати,
і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею.

Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували  — Українській державі! «

Команда 1 вишиковується. Співають пісню «Ой у лузі червона калина «

Учень 10 кл. :Більшовицькі загони теж готувалися до бою. Їх командуючий Муравйов , виступаючи перед червоноармійцями, говорив приблизно такі слова :

Учень 8 кл. Бандура В.» Дорогие товарищи !  Мы прибыли на помощь трудящимся братской Украины. Здесь захватили власть помещики, капиталисты и их приспешники. Они не хотят союза с братской Россией. Говорят о какой – то там «свободной державе». Наш великий вождь и учитель Владимир Ильич Ленин сказал, что без украинского угля и пшеницы не будет и советской власти. Для достижения нашей священной цели годятся любые средства. Нет и не будет пощады нашим врагам! Да здравствует Советская власть ! Смерть националистам !»

Команда 2 вишиковується. Співають «Смело мы в бой пойдем»

 Вчитель:  Гра.

 Правила.

Дві команди.  Кожна має прапор.Перемагає та команда, котра здобула прапор супротивника. Не бити,не копати ногами, не штовхати зумисне суперників.Між командами є «кордон», роль якого виконують мішки з піском –«окопи». Кожен гравець на рукаві має пов.язку, яка показує належність до тієї , чи іншої команди. У кожного три життя.  Коли пов,язку зірвав суперник вперше , вдруге – воїн  поранений, втретє – вбитий. Врятувати пораненого можуть товариші по команді дотиком руки. Вбиті полишають поле бою і встають збоку. Довкола кожного прапора – нейтральна зона. Зачіпати там суперника недозволено.

 За ходом гри слідкують інструктори. Отже виходимо, готуємося і чекаємо сигналу до початку битви.

Зучить сигнал (імітація гарматного пострілу), гру розпочато.

Вчитель:   Підсумки гри.

(Сьогодні результат….

Насправді було …)

Уроки минулого є корисними для тих, хто дбає про майбутн. Не дарма радянська влада так наполегливо намагалася викоренити пам'ять про героїчні  сторінки української історії, серед них і про Крути.  Та народну память ,як і совість, не вбити.

 За сто минулих років склалося чимало легенд про мужніх оборонців Києває

1 .Про співвідношення сил

2.Про кількість полеглих

3.Про те, що загинули всі

4.Про «небажання влади» організувати захист Києва… 

Пояснення вчителя.

Відео   «Рабів до раю не пускають»

Звернення «До українського студентства»:
11 січня 1918 р.

«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати,
і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею.

Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували  — Українській державі! «

Конкурс "Новорічний сувенір"

Робота учениці 9 класу Сокіл Юлія зайняла перше місце в конкурсі "Новорічна композиція".

Портретний нарис "З Україною в серці" ("Славетні імена України")

Автор: Сокіл Юлія,

9 клас

Чишківська ЗОШ І-ІІІ ступенів

с. Чишки

Давидівська ОТГ

Учитель: Проць Ольга Юліянівна,

0937530500

«Я взяв своє серце малими руками
Й віддано поклав Україні до ніг,
І юна любов розцвілася між нами,
І став я орати твердий переліг.
Й нікому вже більше не дав я любові.
Бо другого серця кохати не маю
І вірним зостанусь, аж дошки соснові
Єдину любов мою спинять без краю...»
/Митрополит Іларіон.
Вікові наші рани. Вінніпег, 1960 /

Іноді так трапляється в житті, що випадкова зустріч з якоюсь особою, книгою або річчю може докорінно змінити погляди чи навіть і весь світогляд людини. Тоді напрошується думка: «А може це було невипадково?»

Багато разів, проїжджаючи містечко Винники дорогою до Львова,  бачила в місцевому парку невеликий пам'ятник. Ніколи не цікавилася, кому він присвячений, доки, блукаючи в нетрях інтернету, не помітила знайомі обриси. Зацікавив підпис: «Третій у світі, другий в Україні пам'ятник Іванові Огієнку». Хто такий, цей Огієнко, якщо його цінують не лише у нас, а й за кордоном? Стало прикро, що нічого про нього не знаю і вирішила змінити ситуацію. Та чим більше дізнавалася, тим  серйознішим ставало захоплення цією, без перебільшення геніальною особистістю – «українським Леонардо» ХХ століття. А коли довідалася, що давно знайомі мені рядочки пісень «Не питай, чому в мене заплакані очі» та «Час рікою пливе» мають свого автора і це той же ж Огієнко -  я зрозуміла чому його так прозвали.   

В цьому році виповилося 135 років з дня народження видатного українського письменника, перекладача, державного і церковного діяча Івана Івановича Огієнка – митрополита  Іларіона (1882-1972). Фантастично обдарований та працьовитий вчений залишив по собі величезну за обсягом спадщину, для вивчення якої буде потрібно роботи цілого науково-дослідного інституту; десятки грунтовних праць з українського мовознавства  і культури, історії Церкви та канонічного права. Без перебільшення можна відзначити, що його переклад Святого Письма на українську мову став не тільки справою життя вченого (виданий 1962 року), а й значним здобутком для Церкви. А 1942 року, коли вся Європа палала у вогні Другої Світової, у Празі побачила світ двотомна праця «Українська церква». У ній  Іван Огієнко  розповів про майже тисячолітню історію християнства в Україні. Твір, написаний чудовою літературною мовою, розкриває усю трагічність приєднання Церкви Української до Московської …

Народився він 14 січня у багатодітній селянській сім’ї Огієнків на Київщині.  Жили скрутно, але по-справжньому важко стало тоді, коли  загинув батько. Мати змушена була віддати старших синів у заможні родини, а сама залишилася із дворічним Іваном на руках. Злидні не відбили у хлопчика бажання вчитися і, закінчивши місцеву чотирирічку, він  разом з матір'ю йде пішки до Києва, щоби навчатися у Київській військово-фельдшерській школі. Оскільки Іван був сином колишнього солдата, мав право на безкоштовну освіту. Після закінчення навчання,  працює у військовому шпиталі в Києві. Та медицина його не вабила. Він самостійно опановує латину й грецьку, знайомиться з академіком Перетцом. Ця зустріч змінить його майбутнє. Незабаром він зможе розпочати власні наукові студії, житиме за рахунок підвищеної міністерської стипендії, закінчить університет Святого Володимира, стане тут приват-доцентом. Безмежна відданість рідній мові помітна з молодих років. Численні наукові праці, навчальна література, поезії – крізь них  чітко прозирають вислови «Найперших рідномовних обов'язків», написаних дещо пізніше. Ці рядки варто прочитати кожному свідомому українцю. А надто, коли  познайомитися з думками дружини вченого.  Перед смертю Домініка Огієнко продиктувала священикові вистраждану за багато літ свою духівницю, яку назвала так: «До мужа й дітей своїх останнє слово». Вона благословляла Івана на тяжку й невдячну працю, якій він присвятив життя й талант. Дітей просила повсякчас допомагати батькові в цьому. Подружжя Огієнків може бути прикладом того, як треба любити свою Україну, як виховувати власних дітей.

В час Української революції за правління Скоропадського, вченого призначають на посаду ректора новоствореного Кам’янець-Подільського державного українського університету. Потім -  на посаді міністра освіти (за Директорії у 1919 році) і міністра ісповідань (віровизнань), уповноваженим уряду УНР в Кам’янці-Подільському. Життя розкидало сім’ю вченого по різних куточках світу. У листопаді 1921 року Огієнко з дружиною та трьома маленькими дітьми мусив назавжди полишити Україну

З 1922 по 1924 рр. Іван Огієнко проживав у Винниках біля Львова. Підтримував важкохворого Івана Липу і став останнім, хто бачив його живим. Вони разом працювали, не покладаючи зусиль, задля української справи. В цей нелегкий час він написав декілька книг, підготував і видав «Український стилістичний словник», праці на релігійну тематику. Коли жив у Винниках - викладав, завдяки сприянню митрополита Андрея Шептицького, українську мову і українську літературу в учительській семінарії, з якої був звільнений за проповідування національної ідеї.                 Іван Огієнко згадує: «Часто бувало, що місцева залізничка Винники-Львів через сніговії не ходила, - тоді я, разом з місцевими семінаристами, дівчатами й хлопцями пішки йшли до Львова, поборюючи снігові кучугури... Тоді були молоді сили і працювати науково, і поборювати трудні перепони до цієї праці... У Винниках тоді жив і проф. Іван Калинович, що викладав у тій же Семінарії німецьку мову. Місцева поліція не раз докучала мені...». 
Митрополит Андрей допомагає Огієнкам перебратися до кращого житла у Львові та знайти роботу в учительській семінаріїі. Від 1922 р. - дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка.

Згодом родина Огієнків переїжджає до Варшави. Тут у нього народжується ідея видати 30-томну "Бібліотеку українознавства", яку він послідовно втілюватиме все своє життя.
         У квітні 1937 року, після смерті дружини Домініки Данилівни, Огієнко вирішує прийняти постриг. Сталося це 9 жовтня 1940 року. Так в Україні з’явився другий (з часів Ярослава Мудрого) митрополит Іларіон. Під час війни він покидає Польщу, якийсь час живе й працює у Швейцарії, і врешті перебирається за океан. З вересня 1947 року і до самої смерті Огієнко живе в Вінніпезі, служить у церкві, стає "митрополитом Вінніпеґу і всієї Канади".  Справою усього свого життя Іларіон вважав канонічний переклад Біблії на українську мову. 12 червня 1962 року його мрія стала реальністю. У Лондоні було видано повний фундаментальний том (який включає і неканонічні книги) "Біблії або книг Св. Письма Старого і Нового Заповіту" на 1529 сторінках. Він належить до найякісніший і найцінніших перекладів у нашій історії. Помер митрополит Іларіон 29 березня 1972 року. Похований на православній частині цвинтаря Ґлен Іден біля Вінніпеґу. 

Огієнко прожив 90 років, і кожен день з його довгого життя, за висловом богослова й мистецтвознавця Дмитра Степовика, «був днем бджоли, що від світання до смеркання носить по краплині мед до свого вулика». Згідно з заповітом владики, його надбання мають обов’язково передати на Батьківщину за двох умов: коли Україна буде вільною і коли буде вільною її Церква. Канадська сторона вважає, що умови для цього ще не настали. 

Ім’я Івана Івановича Огієнка в наш час повертається до народу, якому вірою і правдою він служив усе своє життя. Увесь його  життєвий шлях  – яскравий приклад того, як талант  пробиває собі дорогу за будь-яких умов чи обставин. З любов’ю до свого народу Огієнко жив, з вірою в кращу будучність своєї Батьківщини він і помер далеко на чужині, із твердим переконанням у правильності свого вибору: «Я зробив все, що міг»... Напевне, це велике щастя від Бога, коли в кінці шляху можна так сказати.

Виховна година "Служити Богові - то служити народові", присвячена І.Огієнку

Є у кожного народу такі особистості, котрі всім своїм життям ніби уособлюють зразок для інших: і у роботі, і у творчості, і навіть у ставленні до родини, сім'ї. Таких небагато, але вони, мов зірки, освітлюють дорогу, скеровують своїм прикладом інших йти правильним шляхом, не звертаючи на манівці. Саме до категорії таких людей належить Іван Огієнко, про якого піде мова сьогодні.

Вчитель. На початку цього року виповнилося 135 років з дня народження видатного українського письменника, перекладача, державного і церковного діяча Івана Івановича Огієнка (1882-1972). Вчений-енциклопедист залишив по собі фантастичну за обсягом спадщину для вивчення якої буде замало і цілого науково-дослідного інституту; чого варті десятки грунтовних праць з українського мовознавства, історії церкви, культури, канонічного права: «Огляд українського язикознавства» (1907 р.), «Українська культура» (1918 р.), «Український стилістичний словник» (1924 р.), «Сучасна українська літературна мова» (1935 р.), «Візантія і Україна» (1954 р.), «Слово о полку Ігоревім» (1967 р.).

Дуже плідно працював Іван Огієнко із Святим Письмом; без перебільшення можна відзначити, що переклад його на українську мову став справою життя вченого. А в час, коли по всій Європі вирували битви Другої Світової війни, у Празі побачило світ й невдовзі стало бібліографічною рідкістю видання двотомної праці «Українська церква». У цій книзі Іван Огієнко на основі численних історичних джерел, розповів про майже тисячолітню історію християнства в Україні.

Відео «Іван Огієнко – митрополит Іларіон»

 Вчитель. Так, дійсно, Іван Огієнко - особистість, яка становить окрасу нації. Що ж знаємо ми про його життя та діяльність ?

Учень. Народився І.І. Огієнко 15 січня 1882 року в містечку Брусилові, тоді це Київщина, у бідній селянській родині. Коли йому виповнилося тільки два рочки, трагічно загинув батько. Іван був найменшою дитиною і тому лише його одного мати залишила коло себе, а всі старші або жили вже самостійно, або їх віддали на науку до заможних родин. Злидні злиднями, але і вони не могли подолати прагнення хлопця до знань.1896 pоку, закінчивши школу першим учнем, Іван разом з матір'ю пішки йде до Києва (75 верст) з наміром вступити до військово-фельдшерської школи, оскільки навчання там було безкоштовним для нього, як сина колишнього солдата.

Учень. Після закінчення ІІ курсу Іван влаштувався на службу в Київський військовий шпиталь. Проте обраний фах не задовольняв хлопця, котрий цікавився історією, філологією. І в 1903 р. він  складає іспити в класичній гімназії, що дало йому право вступити до університету Св. Володимира. З 1905 р. Огієнко починає писати українською мовою. Бере активну участь у науковому і громадському житті, діяльності "Просвіти". Друкується в газетах.

Учень.  «Я взяв своє серце малими руками
Й віддано поклав Україні до ніг,
І юна любов розцвілася між нами
І став я орати твердий переліг.
Й нікому вже більше не дав я любові.
Бо другого серця кохати не маю
І вірним зостанусь, аж дошки соснові
Єдину любов мою спинять без краю...» "Громадська думка", "Рада".

Учень.  І. Огієнко активно долучається до національно-визвольного руху. З 1907 р. він - співробітник, а з 1909 р. - дійсний член Українського наукового товариства у Києві, співробітник редакції товариства, член Київського осередку "Просвіти", з 1912 р. - Історичного товариства Нестора-літописця.  Займається власними дослідженнями. У грудні 1911 р. І.І. Огієнка зарахували професорським стипендіатом історико-філологічного факультету, а згодом і викладачем.

Вчитель. Вчений наполегливо працює. Займається дослідницькою роботою.  Але його тонка, лірична натура потребувала виходу. Тому часто з-під пера автора виринають поетичні рядки. Писати вірші він почав ще у юні роки і не полишав улюблене заняття ніколи. А найкращим підтвердженням людського визнання стало те, що вони живуть і досі.

Пісня «Не питай»

Вчитель. Ви чули слова популярної нині, особливо в селах українського Полісся, народної пісні “Не питай...”. Власне, до народної пісні ввійшла лише перша, лірична, строфа Огієнкового вірша, який за своїм змістом має глибоко соціальне, патріотичне звучання: герой вірша — сільський юнак — не може сповна віддатися чарам кохання у великому місті, бо серце його страждає болями свого села, свого народу. У 1958-му році на кіностудії імені Олександра Довженка двоє режисерів  - Микола Красій та Юрій Лисенко – знімають фільм за  романом Анатолія Шияна – «Гроза над полями». Власне роман був просто «Гроза», а назву вирішили змінити, аби не плутати з п'єсою Миколи Островського. І там одна з прим тодішнього екрану, латиська актриса Дзідра Рітенберга у ролі української степової красуні Софії співає романс.  Усі знали, що це – народна пісня, а той, хто «не усі», тобто, посвячені і ближчі до істини, знали більше: «Не питай» - це вірші… Івана Огієнка, на той час лише «трішки дозволеного». У 1906-му році він пише вірша, з якого до пісні, втім, згодом увійшла лише перша частина – решту народ дописував за поета… можливо, й інші поети дописували, це питання ще потребує прискіпливішого вивчення…

Учень. Рідний край раз-у-раз мене кличе до праці,

Його пута важкі в мене завжди в очах...

Треба дать запомогу сліпцю-небораці,

Поки він не зачах. Поки він не зачах.

Коли гляну кругом по селу — тільки й бачу.

 Зневажається рідний наш край...

   Учень. Десятиліттями радянська влада забороняла навіть згадувати Івана Огієнка – митрополита Іларіона… але пісня на його вірш стала цілком «підцензурною»… такий ось поворот долі… щасливий поворот. Хоча пісня – сумна. Складні випробування випадають і на долю її автора.

Учень. З початком Лютневої революції в Росії старий університет перестав існувати. Першими почали читати лекції українською мовою  викладачі Огієнко та Шаровольський. Весною 1917 р. було створено Центральну раду. Іван Огієнко, стає її членом потім і міністром. Він розробив новий курс "Українська культура". Незважаючи на складний час, продовжує розробку  основ викладання рідної мови й національного виховання. Материнську мову він не забував ніколи.

Пісня « Рідна мова»

 Вчитель.  Іван Огієнко причетний і до славної сторінки української історії. Йдеться про акт злуки Західноукраїнської народної республіки та Української народної республіки в єдину Соборну Українську Державу, яка відбулася 22 січня 1919 р. Головним уповноваженим Ради міністрів для організації і проведення цього заходу на Софійському майдані столиці Директорія УНР призначила саме його.

Учень. Після поразки національно-визвольних змагань І. Огієнко, сповнений, як і мільйони його співвітчизників, надією на близький перелом подій та політичну, військову й фінансову допомогу цивілізованої Європи і повернення в Україну, завершує політичну кар'єру. Змушений покинути Київ, він з родиною опиняється у передмісті Львова.

Учень. Та й дружина - Домініка Данилівна, підібралася йому до пари. Обидвоє - палкі патріоти рідної мови, України, що зрештою і поєднало їх ще в юні роки (вони уродженці одного містечка ). В патріотичному дусі виховували і своїх дітей. «На мій світогляд Домініка переймала сильний і вирішальний вплив — це вона мене зробила свідомим українцем. Ми зійшлися, покохалися і вже не розходилися аж до смерті».

Пісня «Час рікою пливе»

Вчитель. Подейкують, що і до цієї народної пісні причетний Іван Іванович. А тепер прошу сказати: чи знаєте ви, де саме на Львівщині проживала родина Огієнків ?

Так, у м. Винники, що поруч із нашим селом. А яка пам'ятка підтверджує цей факт ? Хто може підказати ?

Орієнтовна відповідь: Пам'ятник у сквері на вул. Галицькій.

Вчитель. Так. І стоїть він на місці де в той час була старенька хата Маркевичів, у котрій вони замешкали. 

Учень. За 30 років подружнього життя у До­мініки виробилися свої погляди й переконання на завдання жінки в родині. Вона любила говорити, що родина — це мала держава. Умійте належно збудувати родину, то вмітимете збудувати й державу. На подружнє життя вона дивилася як на найбільше Боже таїнство. Вона була дуже гостинною й щедрою душею.  Про надзвичайну відданість дружини свідчить її останній заповіт дітям: …Своїм синам женитися з чужинками, а доньці моїй виходити заміж за чужинця — свого благословення я рішуче не даю… Заповідаю всім своїм дітям, Анатолію, Юрію та Лесі, усе своє життя добре й ясно пам’ятати про своє українське походження та про свої національні обов’язки до своєї обездоленої Батьківщини-України. Нехай Вам буде взірцем для цього Ваш батько, що ціле життя своє сильно терпів від своїх і чужих за свої безкомпромісні переконання. Коли Бог дасть Вам дочекатись діток своїх, виховуйте їх національно свідомими так сильно, як ми виховували Вас.

 Учень. За підтримки глави Української Греко-Католицької Церкви в Галичині митрополита Андрея Шептицького, Огієнко отримує, хоч і скромну, посаду викладача  української мови і літератури учительської греко-католицької семінарії сестер ЧСВВ. Проте невдовзі змушений переїхати спочатку до Львова, далі - до Варшави. Особисте горе (смерть дружини) та суспільно-політична ситуація в Польщі на період початку Другої світової війни спонукали до важливого рішення - прийняти чернечий постриг та ім'я Іларіон. Адже саме так звали першого українця, який понад 800 літ тому був обраний на митрополичий престол. Влітку 1944 p., залишаючи Холмщину, німці здійснили примусову евакуацію керівного духовенства Української Православної Церкви, що діяла на теренах Польщі. Перед Огієнком-Іларіоном знову постали питання - як жити? Куди їхати? 18 травня 1946 р. прийшло запрошення на проживання з Канади, де й залишився він до кінця життя.

Учень. Усі дев'яносто літ, відведених Богом, Просвітитель віддав зростанню духовності українського народу, утвердженню національної самосвідомості, служінню державності й Українській Православній Церкві, розвою широкого спектра гуманітарних наук. Серед його надбань головне й найдорожче - визнання, шана і пам'ять народу. А своїм землякам Іван Огієнко залишив  заповіт:  (на екрані) «НАЙПЕРШІ РІДНОМОВНІ ОБОВ`ЯЗКИ»

Митрополит Іларіон (Іван Огієнко)

1.  На кожному кроцi й кожної хвилини охороняй честь своєї рiдної мови, як свою власну, бiльше того - як  честь своєї нацiї. Хто не береже чести своєї рiдної мови, той пiдкопує основи своєї нації.

2. Розмовляй у родинi своїй тiльки рiдною мовою. Це принесе тобi правдиву насолоду шляхетного почуття сповнення найбiльшого обов’язку щодо свого народу.

3. Хто в родинi своїй розмовляє не рiдною мовою, той стоїть на дорозi до мовного винародовлення, - найбiльшого непрощеного грiха проти свого народу.

4. Бережи своє особове iм'я й родове прiзвище в повнiй нацiональнiй формi i нiколи не змiнюй їх на чужi. Найменша тут змiна, - то вже крок до винародовлення.

5.  Кожний, хто вважає себе свiдомим членом свого народу, мусить пильно навчатися  своєї соборної лiтературної мови.

6.  Кожний свiдомий член свого народу мусить завжди допомагати всiма приступними йому способами розвитковi культури своєї лiтературної мови.

7.  Кожний свiдомий член народу мусить  добре розумiти й ширити головне рiдномовне гасло "Для одного народу - одна лiтературна мова й вимова, один правопис".

8.  Кожний свiдомий член нацiї мусить добре знати й виконувати рiдномовнi обов'язки свого народу.

 9.  Де б ти не жив - чи в своїм рiднiм краю, чи на чужинi, - скрiзь завжди мусиш уживати тiльки однієї соборної лiтературної мови й вимови, тiльки одного спiльного правопису, тим ти покажеш, що ти свiдомий син своєї об'єднаної  нацiї.

10.  Кожний громадянин мусить добре пам'ятати й дiтей своїх того навчати, що наймилiша  мова  в цiлому свiтi - то мова рiдна.

11.  Кожний свiдомий громадянин, живучи серед чужого народу, мусить конче вживати своєї рiдної мови не тiльки вдома, але  й скрiзь, де можливо.

12.  Кожний свiдомий громадянин мусить щедро пiдтримувати свої нацiональнi перiодичнi й неперiодичнi видання, даючи їм цим самим змогу нормально розвиватися. Добрий стан нацiональних  видань - то могутня сила народу й забезпечення розвитку рiдної мови, а висота їх накладу - то ступiнь нацiональної свiдомости народу. 

Вчитель. Сьогодні ми говорили про Людину, життя якої може служити зразком для багатьох. У ставленні до матері слова «Бог не міг всюди встигнути сам і тому дав людині маму» теж приписують Огієнку. До мови: «Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… У мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання. Мова — це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції.  І поки живе мова — житиме й народ, як національність. Не стане мови не стане й національності. До Батьківщини: «Немає в людини нічого милішого над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої дитячі роки, до тієї землі прив'язується він усією душею на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї рідної землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу. І багато людей, помираючи на чужбині, просять накласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі…»

До роботи: Сто величезних коробок з архівом митрополита Іларіона (Івана Огієнка) зберігаються за кордоном — у канадському Вінніпезі. В архіві — рукописи, листування, документи про українську еміграцію.
Загалом він створив понад 1000 праць із різних галузей знань. Згідно з заповітом владики, юридично оформленим 15 квітня 1967 року, його надбання мають обов’язково передати на Батьківщину за двох умов: коли Україна буде вільною і коли буде вільною її Церква. Канадська сторона вважає, що умови для цього ще не настали. 

До друзів: Найяскравіший приклад, це піклування у Винниках про Івана Липу, котрий помер на руках у друга, а потім і про його сина Юрія. Ім’я І.Огієнка в наш час повертається народові, якому вірою і правдою служив усе життя. Це ім’я заслужило діаметрально протилежних оцінок. Одні називали його «запроданцем-юдою в рясі митрополита», інші – «бджолою, що від світання до смеркання носить по краплині мед до свого вулика», «людиною праці й обов’язку», «діячем українського, Ренесансу» тощо.
Увесь довгий життєвий шлях І. Огієнка – яскравий; приклад того, як талант пробиває собі дорогу навіть за несприятливих умов. А я прошу вас задуматися над такими словами Митрополита «Я зробив, що міг зробити. Решту дороблять наступники.»