Виховна година "Служити Богові - то служити народові", присвячена І.Огієнку

Є у кожного народу такі особистості, котрі всім своїм життям ніби уособлюють зразок для інших: і у роботі, і у творчості, і навіть у ставленні до родини, сім'ї. Таких небагато, але вони, мов зірки, освітлюють дорогу, скеровують своїм прикладом інших йти правильним шляхом, не звертаючи на манівці. Саме до категорії таких людей належить Іван Огієнко, про якого піде мова сьогодні.

Вчитель. На початку цього року виповнилося 135 років з дня народження видатного українського письменника, перекладача, державного і церковного діяча Івана Івановича Огієнка (1882-1972). Вчений-енциклопедист залишив по собі фантастичну за обсягом спадщину для вивчення якої буде замало і цілого науково-дослідного інституту; чого варті десятки грунтовних праць з українського мовознавства, історії церкви, культури, канонічного права: «Огляд українського язикознавства» (1907 р.), «Українська культура» (1918 р.), «Український стилістичний словник» (1924 р.), «Сучасна українська літературна мова» (1935 р.), «Візантія і Україна» (1954 р.), «Слово о полку Ігоревім» (1967 р.).

Дуже плідно працював Іван Огієнко із Святим Письмом; без перебільшення можна відзначити, що переклад його на українську мову став справою життя вченого. А в час, коли по всій Європі вирували битви Другої Світової війни, у Празі побачило світ й невдовзі стало бібліографічною рідкістю видання двотомної праці «Українська церква». У цій книзі Іван Огієнко на основі численних історичних джерел, розповів про майже тисячолітню історію християнства в Україні.

Відео «Іван Огієнко – митрополит Іларіон»

 Вчитель. Так, дійсно, Іван Огієнко - особистість, яка становить окрасу нації. Що ж знаємо ми про його життя та діяльність ?

Учень. Народився І.І. Огієнко 15 січня 1882 року в містечку Брусилові, тоді це Київщина, у бідній селянській родині. Коли йому виповнилося тільки два рочки, трагічно загинув батько. Іван був найменшою дитиною і тому лише його одного мати залишила коло себе, а всі старші або жили вже самостійно, або їх віддали на науку до заможних родин. Злидні злиднями, але і вони не могли подолати прагнення хлопця до знань.1896 pоку, закінчивши школу першим учнем, Іван разом з матір'ю пішки йде до Києва (75 верст) з наміром вступити до військово-фельдшерської школи, оскільки навчання там було безкоштовним для нього, як сина колишнього солдата.

Учень. Після закінчення ІІ курсу Іван влаштувався на службу в Київський військовий шпиталь. Проте обраний фах не задовольняв хлопця, котрий цікавився історією, філологією. І в 1903 р. він  складає іспити в класичній гімназії, що дало йому право вступити до університету Св. Володимира. З 1905 р. Огієнко починає писати українською мовою. Бере активну участь у науковому і громадському житті, діяльності "Просвіти". Друкується в газетах.

Учень.  «Я взяв своє серце малими руками
Й віддано поклав Україні до ніг,
І юна любов розцвілася між нами
І став я орати твердий переліг.
Й нікому вже більше не дав я любові.
Бо другого серця кохати не маю
І вірним зостанусь, аж дошки соснові
Єдину любов мою спинять без краю...» "Громадська думка", "Рада".

Учень.  І. Огієнко активно долучається до національно-визвольного руху. З 1907 р. він - співробітник, а з 1909 р. - дійсний член Українського наукового товариства у Києві, співробітник редакції товариства, член Київського осередку "Просвіти", з 1912 р. - Історичного товариства Нестора-літописця.  Займається власними дослідженнями. У грудні 1911 р. І.І. Огієнка зарахували професорським стипендіатом історико-філологічного факультету, а згодом і викладачем.

Вчитель. Вчений наполегливо працює. Займається дослідницькою роботою.  Але його тонка, лірична натура потребувала виходу. Тому часто з-під пера автора виринають поетичні рядки. Писати вірші він почав ще у юні роки і не полишав улюблене заняття ніколи. А найкращим підтвердженням людського визнання стало те, що вони живуть і досі.

Пісня «Не питай»

Вчитель. Ви чули слова популярної нині, особливо в селах українського Полісся, народної пісні “Не питай...”. Власне, до народної пісні ввійшла лише перша, лірична, строфа Огієнкового вірша, який за своїм змістом має глибоко соціальне, патріотичне звучання: герой вірша — сільський юнак — не може сповна віддатися чарам кохання у великому місті, бо серце його страждає болями свого села, свого народу. У 1958-му році на кіностудії імені Олександра Довженка двоє режисерів  - Микола Красій та Юрій Лисенко – знімають фільм за  романом Анатолія Шияна – «Гроза над полями». Власне роман був просто «Гроза», а назву вирішили змінити, аби не плутати з п'єсою Миколи Островського. І там одна з прим тодішнього екрану, латиська актриса Дзідра Рітенберга у ролі української степової красуні Софії співає романс.  Усі знали, що це – народна пісня, а той, хто «не усі», тобто, посвячені і ближчі до істини, знали більше: «Не питай» - це вірші… Івана Огієнка, на той час лише «трішки дозволеного». У 1906-му році він пише вірша, з якого до пісні, втім, згодом увійшла лише перша частина – решту народ дописував за поета… можливо, й інші поети дописували, це питання ще потребує прискіпливішого вивчення…

Учень. Рідний край раз-у-раз мене кличе до праці,

Його пута важкі в мене завжди в очах...

Треба дать запомогу сліпцю-небораці,

Поки він не зачах. Поки він не зачах.

Коли гляну кругом по селу — тільки й бачу.

 Зневажається рідний наш край...

   Учень. Десятиліттями радянська влада забороняла навіть згадувати Івана Огієнка – митрополита Іларіона… але пісня на його вірш стала цілком «підцензурною»… такий ось поворот долі… щасливий поворот. Хоча пісня – сумна. Складні випробування випадають і на долю її автора.

Учень. З початком Лютневої революції в Росії старий університет перестав існувати. Першими почали читати лекції українською мовою  викладачі Огієнко та Шаровольський. Весною 1917 р. було створено Центральну раду. Іван Огієнко, стає її членом потім і міністром. Він розробив новий курс "Українська культура". Незважаючи на складний час, продовжує розробку  основ викладання рідної мови й національного виховання. Материнську мову він не забував ніколи.

Пісня « Рідна мова»

 Вчитель.  Іван Огієнко причетний і до славної сторінки української історії. Йдеться про акт злуки Західноукраїнської народної республіки та Української народної республіки в єдину Соборну Українську Державу, яка відбулася 22 січня 1919 р. Головним уповноваженим Ради міністрів для організації і проведення цього заходу на Софійському майдані столиці Директорія УНР призначила саме його.

Учень. Після поразки національно-визвольних змагань І. Огієнко, сповнений, як і мільйони його співвітчизників, надією на близький перелом подій та політичну, військову й фінансову допомогу цивілізованої Європи і повернення в Україну, завершує політичну кар'єру. Змушений покинути Київ, він з родиною опиняється у передмісті Львова.

Учень. Та й дружина - Домініка Данилівна, підібралася йому до пари. Обидвоє - палкі патріоти рідної мови, України, що зрештою і поєднало їх ще в юні роки (вони уродженці одного містечка ). В патріотичному дусі виховували і своїх дітей. «На мій світогляд Домініка переймала сильний і вирішальний вплив — це вона мене зробила свідомим українцем. Ми зійшлися, покохалися і вже не розходилися аж до смерті».

Пісня «Час рікою пливе»

Вчитель. Подейкують, що і до цієї народної пісні причетний Іван Іванович. А тепер прошу сказати: чи знаєте ви, де саме на Львівщині проживала родина Огієнків ?

Так, у м. Винники, що поруч із нашим селом. А яка пам'ятка підтверджує цей факт ? Хто може підказати ?

Орієнтовна відповідь: Пам'ятник у сквері на вул. Галицькій.

Вчитель. Так. І стоїть він на місці де в той час була старенька хата Маркевичів, у котрій вони замешкали. 

Учень. За 30 років подружнього життя у До­мініки виробилися свої погляди й переконання на завдання жінки в родині. Вона любила говорити, що родина — це мала держава. Умійте належно збудувати родину, то вмітимете збудувати й державу. На подружнє життя вона дивилася як на найбільше Боже таїнство. Вона була дуже гостинною й щедрою душею.  Про надзвичайну відданість дружини свідчить її останній заповіт дітям: …Своїм синам женитися з чужинками, а доньці моїй виходити заміж за чужинця — свого благословення я рішуче не даю… Заповідаю всім своїм дітям, Анатолію, Юрію та Лесі, усе своє життя добре й ясно пам’ятати про своє українське походження та про свої національні обов’язки до своєї обездоленої Батьківщини-України. Нехай Вам буде взірцем для цього Ваш батько, що ціле життя своє сильно терпів від своїх і чужих за свої безкомпромісні переконання. Коли Бог дасть Вам дочекатись діток своїх, виховуйте їх національно свідомими так сильно, як ми виховували Вас.

 Учень. За підтримки глави Української Греко-Католицької Церкви в Галичині митрополита Андрея Шептицького, Огієнко отримує, хоч і скромну, посаду викладача  української мови і літератури учительської греко-католицької семінарії сестер ЧСВВ. Проте невдовзі змушений переїхати спочатку до Львова, далі - до Варшави. Особисте горе (смерть дружини) та суспільно-політична ситуація в Польщі на період початку Другої світової війни спонукали до важливого рішення - прийняти чернечий постриг та ім'я Іларіон. Адже саме так звали першого українця, який понад 800 літ тому був обраний на митрополичий престол. Влітку 1944 p., залишаючи Холмщину, німці здійснили примусову евакуацію керівного духовенства Української Православної Церкви, що діяла на теренах Польщі. Перед Огієнком-Іларіоном знову постали питання - як жити? Куди їхати? 18 травня 1946 р. прийшло запрошення на проживання з Канади, де й залишився він до кінця життя.

Учень. Усі дев'яносто літ, відведених Богом, Просвітитель віддав зростанню духовності українського народу, утвердженню національної самосвідомості, служінню державності й Українській Православній Церкві, розвою широкого спектра гуманітарних наук. Серед його надбань головне й найдорожче - визнання, шана і пам'ять народу. А своїм землякам Іван Огієнко залишив  заповіт:  (на екрані) «НАЙПЕРШІ РІДНОМОВНІ ОБОВ`ЯЗКИ»

Митрополит Іларіон (Іван Огієнко)

1.  На кожному кроцi й кожної хвилини охороняй честь своєї рiдної мови, як свою власну, бiльше того - як  честь своєї нацiї. Хто не береже чести своєї рiдної мови, той пiдкопує основи своєї нації.

2. Розмовляй у родинi своїй тiльки рiдною мовою. Це принесе тобi правдиву насолоду шляхетного почуття сповнення найбiльшого обов’язку щодо свого народу.

3. Хто в родинi своїй розмовляє не рiдною мовою, той стоїть на дорозi до мовного винародовлення, - найбiльшого непрощеного грiха проти свого народу.

4. Бережи своє особове iм'я й родове прiзвище в повнiй нацiональнiй формi i нiколи не змiнюй їх на чужi. Найменша тут змiна, - то вже крок до винародовлення.

5.  Кожний, хто вважає себе свiдомим членом свого народу, мусить пильно навчатися  своєї соборної лiтературної мови.

6.  Кожний свiдомий член свого народу мусить завжди допомагати всiма приступними йому способами розвитковi культури своєї лiтературної мови.

7.  Кожний свiдомий член народу мусить  добре розумiти й ширити головне рiдномовне гасло "Для одного народу - одна лiтературна мова й вимова, один правопис".

8.  Кожний свiдомий член нацiї мусить добре знати й виконувати рiдномовнi обов'язки свого народу.

 9.  Де б ти не жив - чи в своїм рiднiм краю, чи на чужинi, - скрiзь завжди мусиш уживати тiльки однієї соборної лiтературної мови й вимови, тiльки одного спiльного правопису, тим ти покажеш, що ти свiдомий син своєї об'єднаної  нацiї.

10.  Кожний громадянин мусить добре пам'ятати й дiтей своїх того навчати, що наймилiша  мова  в цiлому свiтi - то мова рiдна.

11.  Кожний свiдомий громадянин, живучи серед чужого народу, мусить конче вживати своєї рiдної мови не тiльки вдома, але  й скрiзь, де можливо.

12.  Кожний свiдомий громадянин мусить щедро пiдтримувати свої нацiональнi перiодичнi й неперiодичнi видання, даючи їм цим самим змогу нормально розвиватися. Добрий стан нацiональних  видань - то могутня сила народу й забезпечення розвитку рiдної мови, а висота їх накладу - то ступiнь нацiональної свiдомости народу. 

Вчитель. Сьогодні ми говорили про Людину, життя якої може служити зразком для багатьох. У ставленні до матері слова «Бог не міг всюди встигнути сам і тому дав людині маму» теж приписують Огієнку. До мови: «Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… У мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання. Мова — це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції.  І поки живе мова — житиме й народ, як національність. Не стане мови не стане й національності. До Батьківщини: «Немає в людини нічого милішого над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої дитячі роки, до тієї землі прив'язується він усією душею на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї рідної землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу. І багато людей, помираючи на чужбині, просять накласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі…»

До роботи: Сто величезних коробок з архівом митрополита Іларіона (Івана Огієнка) зберігаються за кордоном — у канадському Вінніпезі. В архіві — рукописи, листування, документи про українську еміграцію.
Загалом він створив понад 1000 праць із різних галузей знань. Згідно з заповітом владики, юридично оформленим 15 квітня 1967 року, його надбання мають обов’язково передати на Батьківщину за двох умов: коли Україна буде вільною і коли буде вільною її Церква. Канадська сторона вважає, що умови для цього ще не настали. 

До друзів: Найяскравіший приклад, це піклування у Винниках про Івана Липу, котрий помер на руках у друга, а потім і про його сина Юрія. Ім’я І.Огієнка в наш час повертається народові, якому вірою і правдою служив усе життя. Це ім’я заслужило діаметрально протилежних оцінок. Одні називали його «запроданцем-юдою в рясі митрополита», інші – «бджолою, що від світання до смеркання носить по краплині мед до свого вулика», «людиною праці й обов’язку», «діячем українського, Ренесансу» тощо.
Увесь довгий життєвий шлях І. Огієнка – яскравий; приклад того, як талант пробиває собі дорогу навіть за несприятливих умов. А я прошу вас задуматися над такими словами Митрополита «Я зробив, що міг зробити. Решту дороблять наступники.»