З вірою в Україну.
Час
невпинний та невблаганний. Проходить все. Навіть людське життя на фоні
історичних реалій є лише однією миттю. Але іноді й вона може бути настільки
яскравою, що освітлює все довкола. Такими світочами можуть бути ,здавалося б ,лише
відомі особистості. Та не тільки вони. Ось один із подібних випадків.
Кажуть,
що людина сама обирає собі долю. Але іноді буває зовсім навпаки – доля обирає
людину. Так сталося і з уродженцем с
Торки(сьогодні це Польща) Дмитром Васильовичем Яремцьом. Народився він у 1921
році на самого Дмитра,отже приніс собі ім’я. У нелегкий час довелося йому
зростати. Юність припала на лихоліття війни. Як і багатьох інших односельчан
його мобілізували до польської армії. Підчас боїв потрапив в оточення, а потім
до німецького полону. Надалі все життя
приховував цей факт, побоюючись звинувачень у співробітництві з окупантами. На
всі запитання про те, де знаходився в цей період, відповідав, що був
контужений, втратив пам’ять, а коли
прийшов до себе, - просто
добирався додому.
Та і повоєнні роки були не
легшими : прихід Червоної армії, примусова депортація, колективізація. Його родина
була виселена спочатку під Городок, а потім дісталася в село Ганьковичі
Мостиського району. Там освіченого молодого чоловіка призначили головою
сільради. Посада ця була дуже складною. Потрібно було виконувати розпорядження
влади, наказували слідкувати за односельчанами і в той же час пильно наглядали
за ним. Навідувалися до голови і повстанці, котрим вся сім’я щиро співчувала.
Окрім інформації партизани потребували продуктів. Тому із сільських складів
треба було вділити долю і для них. Часто вдома навіть пекли їм хліб.
Здебільшого займалася цим сестра. Не вся родина це схвалювала. Їх вуйко,
випускник Гарвардського університету, говорив, що молодь марно ризикує своїм
життям, а це приведе лише до того, що знищать цвіт української нації, до
масових жертв.
Хоч намагалися робити все цілком таємно, але хтось доніс на них.
Енкаведисти заарештували Дмитра і його сестру Катерину. Родичі згадують про
жахливий момент арешту. В хаті та на подвір’ї перевернули все, шукаючи доказів вини. Сіно,
солому кололи багнетами, довгими загостреними дротами. Навіть в стайні та
стодолі, які мали зацементовану підлогу, повністю розбили бетон.
Затриманих перевезли до Львова і утримували в
тюрмі на Лонцького. Допити були страшними і кривавими. Донька п. Дмитра Наталія
Кобрин пригадує як дивувалася покрученим, потворним нігтям на руках батька. «Якби
ти знала скільки під них було запхано голок, скільки їх ламали дверима, ти б не
питала нічого. Як я витримав – не знаю. Але я нікого не видав. Били, знущалися,
кидали на землю, знову били, тепер вже ногами, мочилися зверху. Одна з камер
була оббита матрацами для того щоб туди не долинало жодного звуку. Так в`язень
взагалі втрачав відчуття часу та реальності. Кидали в карцер – холодний мішок,
де не можна було ні сісти,ні встати. Та
найнестерпнішим була вода, що краплина за краплиною капала просто на голову і
зводила з розуму людину».
Один- єдиний раз сталося
диво. В тюремному коридорі він зустрівся з сестрою . Його вели на допит, а її –
в камеру. Кажуть, що такого просто небувало, щоб заарештовані по одній справі
могли спілкувалися. А тут таке – чи чийсь недогляд, чи навмисне. Катерина лише
встигла крикнути : «Дмитре, проти мене свідчив Длябога». Це був їх знайомий.
Тут конвоїр вдарив її по голові, вона впала і це була остання їхня зустріч. Про
подальшу її долю нічого невідомо. Вона пропала у тому казематі. Можливо була
однією з тих нещасних, кого вивозили з тюрми машинами, з котрих по дорозі
капала кров. Говорили,що ті машини їхали до соляних копалень далеко за межі
Львова, куди просто викидали тіла замордованих «визволителями» бранців.
За вироком трійки Дмитро був
засуджений до 25 років ув’язнення, які відбував у таборі Інта на Воркуті.
Згадував про момент прибуття в’язнів до табору після тривалого переїзду
товарними вагонами. Політичних планували розмістити поміж «битовиками»:
злодіями,вбивцями та іншими рецидивістами. Але вони відмовилися в такому
випадку навіть виходити з вагонів. Їм погрожували розстрілом. Але отримали
відповідь, що їх, у випадку згоди, все одно чекає смерть. Адміністрація табору
змушена була пристати на вимогу політичних і поселити їх окремо.
Працював він електриком на шахті, виконуючи
важку, небезпечну, а часом і непосильну роботу, яка підірвала його здоров’я.
Звільнився з місця відбування покарання у 1956 році. В Чишках опинився тому, що довідався про те, що тут
живе багато людей з його рідного села Торки. В селі його приписувати не хотіли.
Тому він певний час навіть працював радгоспі на невигідних для себе умовах, лиш
би не вигнали звідси. Коли перейшов працювати на Винниківську тютюнову фабрику
– стало дещо краще.
Але доля готувала інші випробування. Одружився
він з такою ж землячкою та патріоткою, як і сам. Ще до виселення вона
зустрічалася із юнаком на ім`я Володимир Залітач. Молоді люди покохали один
одного, планували одружитися. Та обидвою
були бідними. Вирішили, що Володимир
поїде на заробітки, а Марія його чекатиме. Та не так сталося. Виселення.
Злидні. Вона чекала на судженого довго. Та зрештою дала згоду на одруження з
Дмитром, якого всі знали як доброго і надійного чоловіка. Жодних звісток про
Залітача не було надто довго. Дехто подейкував, що той давно загинув. За дивним
збігом обставин, саме в день весілля прийшов лист, в котрому йшлося про те, що він
зумів зробити непогану кар`єру(редактора однієї з польських газет) та заробив
достатньо грошей. Лист потрапив до рук матері нареченої, яка вирішила його
приховати, щоб не піднімати бурі. Про це стало відомо лише згодом, коли в
молодих вже булла своя родина. Залітач навіть приїжджав відвідати Чишки,
пересилав примірники своєї газети знайомим.
А родину Яремцьо
знову спіткало горе - невиліковно захворіла дружина.
Він залишився сам з малими дітьми. Потрібна була надійна допомога. Такою
виявилася друга дружина Люба. Вона не полишила свого чоловіка навіть тоді, коли
важка хвороба не дозволила йому пересуватися. Та мужній чоловік і далі не
здавався. Навіть лікарі дивувалися як може людина в такому стані продовжувати
тренувати м‘язи і навіть, хоч на секунди, але заставляти себе вставати.
Необхідно розповісти ще про
один епізод з життя , про котрий згадують односельчани. На перших виборах в час
після проголошення незалежності, прізвище пана Дмитра не внесли до списку тих,
кого слід відвідати зі скринькою. Серед спостерігачів був чоловік зі східних
областей, котрий зацікавився кого це треба додавати до списку. Коли помилку виправили, члени комісії
були вражені. В післяобідній час господар, який навіть снідати не захотів, одягнений у святкову вишиванку
сидів край столу і з тремтячими руками готувався виконати важливий обов’язок –
проголосувати за незалежну Україну.
Немає коментарів:
Дописати коментар